?

Log in

У чому полягає схожість карбонових вудочки та рами… У деформаціях, наприклад.
Просте порівняння, що не викликає подиву, коли не здогадуєшся про масштаби деформацій…

Нічна гонка у Харкові. Ліс, 10км коло, мінімум висоти, максимум веселощів.
Нічних гонок мало, тому коли поруч в календарі виліз ПДН, то ракувати не було думок. Плюс, в тому році мене від неї дуже плющило. Чому її вирішила їхати Юля – мабуть її просто плющило від недолікованої ключиці, але то вона розповість сама)

Епічних планів не мав, хотілося перевірити, чи загоїлася нога і як воно у новій посадці їхати не півтори години, а три. Нову посадку після БодіГеометрі Фіту я прикатав, але то трені, а це гінка.

Огляд траси. Ой, вибачте, це вже перше коло їдемо. Але повільно й абєрєжна. Я у звичному паровозі, все іде по плану, стоп, який план, його ж не було. Трасу змінили, якщо порівнювати з минулим роком. Я не побачив місток, з якого можна було легко їбулькнути в річку-гівнотічку, а також не було прикольних мініпорталів на той світ на треку вздовж якогось водоймища, де ще були шматки цеглин та мокрі корені. Загалом, трошки сумно, але шанс загинути став майже нульовим. Майже.
Друге коло радісно валимо. Однієї миті я валю спуск занадто радісно і розумію, що боком при швидкості за тридцять йду на широке дерево. Вже змирився, що понесу два шматочки рами, прикинув у який бік стартова галявина, а потім збагнув, що рознести можна не раму, а щось трохи дешевше – колесо, або вилку. Вилку перезібрати із сміття найпростіше. Рівняю колесо прямо на стовбур.

У момент зіткнення я відчув, як спершу доторкнулася покришка, тиск 2.2атм не було відчутно, її пром’яло, наче апельсинку і карбоновий обод Рейнольдса пружно вперся в дерево. Сидіння десь над головою, власне й заднє колесо теж десь майнуло у нічне небо, але я не впав, а зґвалтувався об винос, і почав завалюватися набік. У цей час почув щиру молитву Віті Закори, що їхав позаду і просив мене не падати на доріжку. Якимось чином на доріжку не падаю, розвертаюсь на передньому колесі, мов у епічному свіч-беку-навпаки і опиняюсь по іншу сторону на 180градусів, лише після цього ноги вистібаю з педаль і ставлю на землю разом із заднім колесом. Як так? О_о

Дістаю винос з-проміж ніг, дістаю ліхтарик, дивлюся на наслідки. Вел у нормі. В абсолютній. Чого не скажеш про мене. Сильно нудить. Розумію, шо то від болю, значить можна їхати далі.
Паровоз не наздогнати – гарантовано. Отже – матраааас!!!

Не пам’ятаю майже нічого по другому колу, їхав по гарміну, думки плуталися.
Наздогнав Кабацького Кирила. Весь час їхали удвох.
Дуже добре запам’ятався крик Машеньки «спєшивайся»!!! Цей крик іноді наганяв жаху, деякі учасники лякалися, втрачали контроль, падали. Чи то вони засинали у лісі і тут така голосна несподіванка… Чи то вони так боялися слова «спєш»…)))

Почала боліти нога. Сумні думки погасили наміри атак. Травмована взимку стопа знову дала про себе знати. Я почав вже думати, що корекція посадки не дала мені нічого хорошого і треба знову шукати якісь рішення.
Насправді ж все було просто – опустився підсиділ і через нього не зовсім відновлений суглоб зловив додаткове навантаження. Після гонки поправив висоту і все стало знову гаразд. Магія!
Чомусь не зрозумів, коли закривають фініш, думав ще на сьоме коло буде.
Але фініш.
Загалом, що хотів перевірити – перевірив, висновки зробив.
Анці, Дімі та компанії подяка за івент. Робіть ще. Робіть на 4-5годин, щоб упртс норм)
Оксані та Саші дуже дякую за гостинність. Оксано, їхай хоч домашні гінки!)

Довго не вірив, що вел цілий. Особливо вилка. У вилки з карбонової корони давно було видерто рідну ногу і вклеєно ногу від іншої вилки. На найдешевшу епоксидку. Але все ціле.
Ота потертість на рамі – то фіолетове крильце дістало нижню частину рами і почухало її в момент зіткнення з деревом. Алюміній за таких обставин набуває вигляду «дизайн рам Орбея».




    Початок сезону видався не видався.
    У Кодаках зійшов через тимчасову сметрь покришок.
    Тиждень тому, розмазавши соплі по Сирецькому парку, зійшов після другого кола Вінтер Капу з диким кашелем.
    Півтора тижні хвороби повинні були закінчитися плавною розкаткою і підготовкою до Вінницьких Стежок.

   Але кашель відступив, а з ним і здоровий глузд.

   Треба їхати. Білети куплено давно, відступати нема куди. Купив нові рожеві ротори на Торпадо, поставив нові колодки на Авід    Гусі. Гальма кудись зникли. Мабуть, мають з'явитися після першого ліпшого спуску. Мабуть, я таки не повність виздоровів...

    За прогнозами - лайт дощі, 5-10тепла.
    У їх вірогідності  пересвідчилися на старті. Ну ще трохи сипонуло снігу.
    І от ми їдемо від технічного старту до реального, по асфальту, по калюжах, і граючи посмішками, мокріємо знизу.
    Гальма почали кричати, але їх поява відкладалася у майбутнє невеличкими акуратними цеглинками. "ну, нічьо, поки все одно вони не потрібні".


     Що там, трассу трохи переінакшили? А є новий трек траси? Нєєєєєє?! "Єсть новая разметка!"(с)

   Від старту довгий тягун по глині.  Їдемо, купчимося, йдемо, їдемо. "Ну нічьо, ща пойдут гори та каміння, буде їхатись" - агабля. Все залипає, але не смертельно.

    Їдемо полями. Накриває норм дощ, град, трохи зі снігом. Боляче б'є в обличчя - "на тобі, ннна, сцк, чого приперся, вертай назад, ннна тобі ще!!!". На спуску помічаю, шо хтось стоїть рівно мені по курсу. 30км\год по мокрому грунту і промоїнам, шансів рулити чи гальмувати - нуль. Я хз  як вивертаю в міліметрах від Єгора і лечу далі. Вижив. Але на термометрі вже не +9, а +6, мокре все, крім спини, ноги дубіють. Це ще ледве десятий кілометр.

     Багато рівняка. Плавний спуск в якесь село, чи то Лавки, чи то Лохово. Тітонька маршал щось кричить, але чую лише щось про там "обережно", а друге слово долітає лише "п.....а!!!!" Стає смішно, уява грає. Стиковка на сільську вулицю з поля - справді, слизько, бачу, що лідери тут боком проходили, повторюю, юхуууу!!! Стаю на ноги, тре прогріти ступні, бо майже не відчуваю. Дощ слабше хлюпає.   На тягунах добирають, їдемо зграйкою, веселимося. Потім до першої глини вниз я відстаю.

   Глина вниз - це просто дічайший оргазм. Дорога спершу сильно петляє - ріжу края травою і ніжно матюкаю того, хто попереду намагається впасти. Людини, у вас же є напрям, у вас є траекторія, нахера вам ця дорога з болота по коліна всралася, нащо їхати зігами-загами? А далі ця дорога різко вниз, я різко в гальма - херассєє, вони з'явились, але чомусь від швидкості не відняло((( Хтось стоїть посеред цього гівноспуску, виставивши ногу і перекусивши підсиділ вічком, - шоб його не знести, беру в яму праворуч, вилка кавкає, всі вижили, вилітаю на узбічний пагорб з травою, парканом та двома деревами, ні у в що не вйобуюсь, але помічаю, що пагорб зрізано і попереду афігітєльний дроп на каміння або в яму - куди втрапиш. Не пам'ятаю, куди пульнув з нього, пам'ятаю, що підборіддям торкнувся виноса і вже на асфальтовій дорозі закричав: "вижиииииив!!!"
     Подумав, що отут була б доречна ота тітонька з криком "обережно, пи""""да!!!!"


    Далі - многая шоссе. Тупо валимо групою, зміни волочемо я і Єгор. Я закінчуюсь на одному з торчиків, починаю кашляти. Легені ще не відновились після хворінь, дихати стає боляче. Вони плавно віддаляються.

    І тут почався ліс. І сонце. День прекрасний. Підйом, спекотно. Вдалині дуууже чорна хмара. Згадую "обережно, п.....а!!!" Хоча, сніг чи дощ вже перестали бути чимось дивним за останні години. Останні. Їду і роздуми такі - під чим краще лежати, під глиною, чи під землею, де воноблть, тепліше?!

    Пішкаря ходив мало. Десь до середини маршруту валив дуже радісно, особливо асфальтові прогони, де виходило 38-47км\год. Ну тому що тріпл дозволяє. Також дозволяє втикнути ті передачі, які в даний момент не замотано рослинками, глинками, тваринками. Вгору вистачало ніг, але не вистачало чим дихати, тому доводилося щось відігравати вниз. В якомусь селі гасив швидкість від 65+ до 30км\год щоб увійти в плавний вигин дороги, гальмівний прошкряб по гравію був метрів 35. Боком. І все одно ледве не заїхав на паркан і трохи не дропнув з ваз2109. Після цього мені розуму не додалося, мабуть він остаточно втік з хворого організму. І тільки відголос у свідомості: "Обережно, п""""""ааа!!!"



   На цих самих спусках часто добирав людей, значно сильніших за мене.  Іноді казав "дивись, як треба, кидай гальма!". Після фінішу мене впізнавали за цією фразою.  А на спусках я розумів, що в мене покри не бронебійні, тому гостре каміння треба перелітати - баніком, вареником, сасісочкою - абичим, але не різонути покру, бо на тих швидкостях збиратись до купи довелося б довго.

   Один з непрорахованих моментів - на спуску заворот, не вписуюсь, виходжу в траву та кущі, бачу сосну, мабуть, одну на весь ліс. Думаю, праворуч від сосни норм, але прірва близько. Праворуч від сосни я таки відсоснув добряче, бо мокра трава не дала повернути і сосну обійняв я і карбоновий китайруль. Руль отримав тріщину з внутрішньої сторони, повздовжню, сантиметрів 5. Я притиснувся до деревини щокою, обійняв і розчулено спитав, нахера вона мені тут бігає?!
    Другий косяк ледве мене не поховав у ямку. Грунтові спуски бувають часто з сюрпризом типу струмка в кінці. Струмок часто перепилює це все в норм рівчак. А я вирішило трохи різонути по траві, щоб не борсатися в глибоку калюжу. А трава приховала офігенну промоїну поперек шляху. Перестрибнув, вижив. Я хз, як пера рами не відпали.
   Разів з десять доводилося їхати на передньому колесі, бо недоперестрибував і отримував плюху під заднє колесо, від чого срака була вище голови, але то вже звично.

    А загалом гальмувати майже не було сенсу - треба було просто вибирати напрям ривком і правильним завантаженням частин вельчіка. Рожеві ротори за всю гінку ледве встигли притертися, колодки - як нові.


     Друга частина маршруту запам'яталася судомами і розміткою, що викликала подив, нерозуміння, злість і сатану.
     Їду в лісі. Після шоссе та сільських доріг, вузька стежка дивую і зачаровує. Зачарованою пикою розумію, що розмітка рівно посередині розвилки. Штоа?! Але думати нема коли і чим, стежинка різко вниз крізь хащі, видимість метри 2 крізь кущі, сповзаю вниз миттєво, заднє колесо просто блокую. Ок, з треком співпало. Далі - струмок. Вздовж нього стежка, розвилка, розмітка по центру. Стою, думаю. Довго. Впадаю в скорботку і вже без запалу їду тупо по Гарміну. Лякаю на містку цуцика, він падає в річечку. Задумався, навіщо?..

    На одному з Кп зупиняюсь поїсти. Потім їду по розмітці. Повротнєтудавашумать, розворіт вам в ріт, їхаю в компанії Іллі, страждаю від судом.


      Побісило якесь непорозуміння з ділянкою маршрута через поля, вздовж шоссе. Там на просіці, де довелося пішки дертися на торчик, щоб знову сповзти вниз, у мене була адова судома, я приліг і гілкою виламав спицю з колеса. Принаймні, тоді я її помітив. Виламати я її міг і сто разів до цього. Тим не менш, матів там був повен ліс. Цю ділянку вже гінців з десять назвало "нахіба?!"(ценз.верс.).  Розмітка і трек навігатора тут остаточно посралися і зненавиділи одне іншого.

    Знову шоссе і КП. Я вже помріяв, що тут до фініша ще трохи. Ага. Ще 20км норм набору і болю. Зупиняюсь біля маршалів, хвилин 7 стою, доки не відпустило. Бачу Котяру. Він їде спокійно і впевнено. Думаю сісти за ним, але вгору на мене падає стільки болю і відсутність чим дихати, що він їде у світлий фініш. Я собі подумав, що було б прикольно, якби мене зараз накотила Юля))))

    Звертаю увагу, що гармін каже про спуск на носі. Спуски, ммммм, омномном!!!! 42\\\13. Капітан, у нас попутній вітер!!! ставимо всі вітрила!!! Капітан, вітрила закінчилися!  Напинаємо труси!!! Повний впірьод!!! 42\11!!!

  Спуск стає мокріший, як і я. Притискаю окуляри до зіниць, впираюся повіками, щоб не моргнути, -  і по всіх калюжах, вибираючи місця, де колеса можна помити і відразу ж зачепити за твердь. Перестрибую все, що може стати передчасним фінішем в лікарню.... Колія глибшає, калюжі стають вище рівня кареток, доводиться розвантажувати морду, щоб не ткнутись... Ногою черпаю рівномірно розмішане говніще і воно опиняється на шоломі і всій правій стороні, хз як так. Пускати руль но-но-но, гармін залито, зате попереду бачу Котяру, прошу не гальмувати, а сам затискаю все намертво, зупиняюсь вчасно, перескакую сраним горобчиком глибокі колії, їхаю.

   Бачу, здається, Євгена, він зламав гак переклюка. Багато гілок. Тільки подумав - тріск, я в гальма. Стаю, ламаю гілку на частини і дістаю - вона вже підняла переклюк, але не зламала. Думаю, ну тут місце таке. Нєхєр думать - не будуть лізти гілки. Через 20м знову тріск, знов тягну ручник, стаю в калюжі. З дніща калюжі підняло гілку і знов загнало між спиці\ланцюг\переклюк. Все вижило, ламаю гілку, по частинам дістаю. Ок, справді цікаво. Їду 4-7км\год, дууууже слизько і важко вирулювати. Бачу гілку поперек траекторії, стає смішно, здається, ще одна претендентка на смертельний номер для Х0. Акуратно наїжджаю, вона акуратно залазить в заднє колесо і блокує його.  ..."обережно, пи,,,,,да!!!" - чується застереження тітоньки-маршала. Дістаю гілку, дивлюся на неї. Питаю, якого, млять, грьобанного чл клена тут робиться?!?! Вирішую тупо зйо**вать звідси, поки все ціле.

   Потім був рівняк до фініша, нічого особливого. На фінішній галявині було шикарно.



   До шановних оргів є дрібне побажання більш чіткої розмітки - замість одного шматка у 10метрів, краще накидати по гілках коротких шматків - їх не рве вітер та місцеві організми.  Бо на високому пульсі важко зрозуміти, що робити, коли в навігаторі одне, а по розмітці - інше. Те ж про розмітку на кп - навколо озера було не зовсім ясно-панятна.
    Стосовно маршалів, перекриття доріг, вибору власне самого маршруту та й гонки в цілому - це все прекрасно, я мало де таке бачив, дякую.
   Дякую Євгену за доставку речей. Дякую Юлі, що доїхала і вижила;)
   Погода теж майже сприяла, принаймні я таке люблю)
      Отже, починаємо веселощі. Неділя, ранок, марафон у Бобриці 6 годин, їдемо категорію МЖ, я і Юля. Я після Броварів наче вже повернувся зі стану зміненої свідомості, але не остаточно. Юля радісна і весела, бо в неї параллельні алюзії з марафоном, що вона їздила в Одесі. Зате в мене більш реальні картинки, незважаючи на які, я їду. До старту – трохи менше, ніж 40 кілометрів. Розкаточка нормальна така. Виїхали сильно заздалегідь – раптом щось.

     Трек траси завантажено, там є такий сраний прапорець. На автоматі вважаємо його стартовою. Їдемо туди. Їдемо, до речі, трасою, але розмітки нема. Дивуємося.

  • Щось мені ця херня все менше подобається.

(це не я)

Здогадуєтесь?)) Кого ми бачимо на «стартовій»? Да. Його вілічєство огроменноє ні*уя! Зате бачимо Котяру з розгубленим фейсом і ще якихось хом’яків. За допомогою колективного розуму та потойбічної допомоги від Євгена і лайт консультації від оргів, ми розуміємо, що старт «трохи» далі. Їдемо далі. Впираємось у садиби. Вмикаю стародавнє правило «в сраку дороги, їдемо так!!!», згадуючи Андрія Сотового.

     Отже:  Японія тут ні до чого. Це просто велика срана червона пляма.

А це не символ комуністичних збочень, а просто сраний червоний прапор.

     Або пляму, або прапор зазвичай малюють на треку в тому місці, де старт. Бо оте «координати блблаблабла» - воно погано читається. Особливо, якщо перед цим був важкий робочий тиждень і марафон учора. А от червону пляму побачать всі. І не буде пів-лісу блукаючих помиравликів.
     Заради нас затримали старт. Хз, з одного боку – дякую. З іншого – для учасників то погано. Миттєво нам дають номерки і в нас ще є 10хв на вдихнути-видихнути.   Це припідняло настрій, але коли не стоїть, то як хоч не припіднімай – толку буде малоJ))

       Перше коло. Кінець першого кілометра. Я, Діма, Ольга:)) Стоїмо.  Дивимося в навігатори. Нарізаємо малі кола. Збирається ще десяток учасників. Всі так бє-є-є!! бє-є-є-є!!! Куди далі?
       Ура, знайшли! Діма кудись спішить)))) Знову їдемо втрьох. Але видно, що до пісків не звичні, борсаються занадто. Ось так, ловлячи дикі тупнячки, їдемо перше коло втрьох. Так і втрьох заїхали на друге. Несподівані виярки та сипучі підйоми після вчорашніх Броварів здаються  дитячою забавкою, і тут я порушую заповідь Васі Капущака. Він мені заповідав  «валити за будь-яких обставин». А я шо – я іноді чекаю супутників, бо мені скучнувато самому котити.           Єблан, краболов, дятлодзьоб, бліа.     Щоправда, на дуже сипучому спуску втикаю 42\\13 і видриваюсь на сотню-три метрів та й так здаю зміну Юлі.  Сто метрів їду з нею, кажу дивитися усюди, бо розмітка очінь ніачєвідна.  Той трек, що в моєму гарміні – він тижневої давнини і на 147% не відповідає дійсності. Міняти трек за тиждень до гонки – норм? Не норм. Шкода, що не дав Юлі гарміна, чомусь не здогадався.

      Да, два відра шредера вирішили б усе норм

      Юля мені дзвонить і каже, що вона посеред лісу. І хз куди їхати. Заблукала. Сильно. І не один раз.

       Дуже хвилююся. Рахую хвилини. Розумію, що багато не відіграю. Тут немає ноута, в якому реал-таймінг, тут навіть ніхто не знає, коли закриватимуть фініш. Весело.
      Анка передала зміну Дімі, але їм не радісно від того, що досі нема Юлі.
      Аж ось і вона. Блідно-білого кольору від злості, передає мені зміну таким ляпасом, ледве не збиваючи з ніг. Маленький комочок палаючих нервів))) Намагаюсь сказати їй бігом кріпити гніздо під гармін, але вона не в тому стані, щоб слухати.

       В  мене два варіанти. 1.Валимо на все, що є. Робимо прикольний час своїх заїздів. 2.Матрас. Втрачати нічого все одно, все одно, одно, дно,  дно)))   Мене спокушує варіант намбер один.

      На виїзді до асфальту метрів 300 засіяно гіллям. Ловлю в колесо, але все виживає, мене аж підкинуло. Це вдруге за сьогодні.  Поліція, чи щось схоже, котре перекривало рух автівок на початку івенту, тепер просто стоїть на узбіччі. Ну ок. Вїзд в ліс між двох мега сісьок – там можно наче трамплінчик ловити. Але ніхто не прив’язав червоного клаптика до бетонного стовпчика. В кінці гонки він був сильно нахилений. Мені пощастило, я зачепив не сильно.

    На рівняку телефоную Юлі, вона чіпляє кріплення гарміна.  Далі валю на все, що можу. Маршали на апі після лісу показують їхати ліворуч. Отак, через бур’ян? Ну ок)))) Я лише потім збагнув, що правіше є щось типу розворота. А на останньому колі в бур’янах виявилися зненацька покладені гілки та колоди! Ну ок)))) А, ще прохання – не ставте маршалів на зовнішніх радіусах поворотів, ледве не переїхав кількох. Вибачте.

     На полях аццьки трясло, заздрив Дімі – там і сейв, там і лефті))
     Юліне коло – в її звіті, наче норм.
     Моє четверте коло було епічним.  Задача – просто накататись досхочу. Все, де можу, давлю на ногах, хоч там вже нема чим)
     Після дамби – закритий мікроповорот і там припарковано машину. Ок, не дуже воно й страшно. А от назустріч фольксваген – оооололололо, я праворуч – він праворуч. Думаю, зараз просто по ньому і все. Але він у гальма і мені лишаються 70см для проїзду.

     Виїзд на дорогу – Гроб, матьвашу!!! Де цей хер з машиною?!  Там же не виїзд на шоссе, а виліт з горбочка!!! Ледве встигаю бічним зором зрозуміти, що ліворуч в мене хтось на «Україні» цілить, а на дорозі я потраплю під Октавію!!! На передньому колесі виїжджаю на шоссе – дідусь впиздохується в кущі з переляку, Шкода легенько визгнувши гальмами ледве не зіскочила в протилежний кювет. Херассі, екшн!!! Я ж повільно виїхав на асфальтове полотно, оху*вшими очима ще пошукав перекриття дороги, побачив знову всєлєнскоє «ні*уя» і повалив далі. Через 2 км мене за тапок кусає невеликий чорний собаченька. Тіп шось мені кричить, я намотую собаченьку на педаль, потім мене підкидає так нормально і я ввалюю далі. Я взагалі, доїду сьогодні?! Згадується минулорічна гонка в Білій Церкві.

    Заскакую на фініш, і дуже виразно прошу Юлю, щоб зробила мені оце коло за 45хвилин)))) на той момент я не знав, що фініш закривають тут не так, як на всіх марафонах. Тому оце прохання про 45хв було дуже-дуже по темі. Загалом, вона встигла. Зробила це. Не зійшла, коли заблукала. Коли заблукала не один раз. Не сказала, що поїхали звідси додому. Це було по-своєму видовищно. Подробиці будуть в її звіті))))

    Писав дуже стримано, тричі редагував)

    Да, призи – норм, стартова галявина – норм в цілому. Для початку – ок. Хом’яцтво на такому не вб’ється і навіть буде раде.  Для збільшення кількості учасників – робіть покращення.

    Або забудьте про виїхди на шоссе в майбутньому, або робіть нормальне перекриття.

    Ноут і нормальний таймінг – в сраку папірці, століття трохи не відповідне.

     Розмітка. Знаєте ж що таке Бомжегінки? Так от там міг висіти прибитий до дерева скелет з чоботом на члені – і то було очевидно зрозуміло, шо то є розмітка.

     Для 6ти годин кола менші бажано.

     Два марафона на вихідні = погано. Марафон і кк гонка = можна терпіти. Інакше вашу гонку будуть вважати закаткою. Їхати на закатку за гроші і за 35км від міста – не будуть.

     Я ж тут нікого не образив? Сподіваюсь на покращення, інакше івент буде в топі гонок, на які я не поїду більше – типу «Гайок» у БЦ та МТБ-асфальтово-Ірпінських.
 
  
    За тиждень до гінки був у намаганнях остаточно захворіти, боліло горло і я плавав у роздумах: дивитися трасу Дюн, чи глянуть Бобрицю? Наче тре було на другий варіант, але там ще не народили остаточний трек траси. Ну, ок, поїхав на оглядовий в Бровари. Зразу стало ясно, що трасу покращили. Але мало місць для обгонів і на «пожрать». Для Юлі це ще складнувато таке їхати три години, тому вирішуємо, що вона  буде підтримкою.
       Старт. Мене в спину виштовхують в перший ряд, кажуть, що я норм зриваюсь з місця. Праворуч стоїть легендарний Євген Закора, мені аж честь ))))

     Перше коло пролітає так, що нічого не можу згадати – просто валимо! В кінці кола мене накатує група Скімана і Ко, їх там п’ятеро чи більше, тут лише мікрогалявинка - зупиняюсь, бо далі є трохи вгору, там я їм заважатиму. І кожен з них так: «Спасибо, Ваня!!!» У них рубилово і дихати нема коли, а вони «спасіба», приємно))))) Проте, сідаю їм на хвіст і трошки страждаю.
      

     На другому колі бачу попереду тих, хто від мене втік зі старту – Божкова, Колеснікова та Мазура. Хижо посміхаюсь – Мазур за одне –два коло викатає Іллю до вафельок і він буде мій, це я певен))) В кінці другого кола починаю оживати, піджирати і потрапляти в кущі. Ну як потрапляти…. На трасі є пару місць, де можна якось безпечно поїсти, якщо встигнеш вкластися в дві цілих і сімдесят дві сотих секунди.  Їхаю я такий, жеру тюбик усілякого «Drugs»….   І тут раптом піщаний поворіт чорту в ріт! Оооо_О  Кинути сміття – нєєє!!! – вивернути лише однією правою по піскам – Нєєєєє!!! Ну ок, кладемо його до кишені, піскуючи прямо в хащі, вовкам в пащі, врешті увертаюсь від нападу великого дерева, вскакую в яму, вистібуюсь, ліва нога в переднє колесо, але не через руль, бо встигаю її ж висмикнути вчасно – це ж бльть С_Воркси ціною в 2кг грошей!!!!

     Десяток кілометрів почищеної, ідеально розміченої траси з пофарбованими пеньками. Де ще таке є?!

     На ще одному піщаному повороті дико туплю і в мене впирається кілька чоловік. У значенні не кілька = сільодка, а штучок 3-4 гонців)))) Вибачте, я хотів перевірити кращу траекторію, но нєт)

    Добираю Колеснікова. Але він ривками тікає. Все одно ривками добираю. Роблю вигляд, що хочу вперед. Не пускає, але чесно. Ок, згадуємо свою давню штуку. Тільки десь він забарюється – підганяю, підганяю, підганяю – врешті решт це виснажує психологічно))) На галявинці ми щось розговорилися і тут я помічаю, що він одну руку знімає з керма – попити чи поїсти. Тої ж миті я наступаю на тапки всіма силами і роблю ривок на 200м. Як в старі добрі часи:))
 
     На підйомі доганяю Марину, вона посувається,  я боюсь зачепити – пісок під колесами повзе – беру правіше – а тут сосна!!! Кора+обличчя – НАААА!!!! Дико смішно обом, я ще не обіймав дерева на підйомах))

    Третє коло було з однією несподіванкою – ледве не впав у піщану яму, відштовхнувся від края за мить до. Чим відштовхнувся – ногою чи рукою ?! О_о. Потім розігнався занадто через місток, а там потім праворуч – максимум ручника і боком в поворот, проскочив, норм, але фотографуючих накрило пісочком, вибачте. Так само виходив з пісчаної широкої дорги – тоді мені аж очі затрусило((

     Щербацький Андрій та Діма Фокус, вибачаюсь за те, що я вам сказав. По-перше, я не можу згадати, що саме я сказав, але Андрій каже, що листя на деревах пожовкло різко))) Ви мене підперли в не дуже зручний момент, я злякався. Сподіваюсь, сильно не завадив)


     Прекрасні віражі – божественні елементи. Летиш, проходиш край двох дерев, а тут тобі третє поперек дороги – і ліктем об нього шкварк!!! І так кожного кола. Крім п’ятого. Дерево тоненьке і б’є дуже влучно. На п’ятому колі сталося непоправне – я був вже готовенький і відігрував час лише спусками+техніка. Ну і +3км\год в тому місці дало те, що боком я фігачив на дерево. Потім подумав, пустив гальма і обійшов його ззовні з надсвітовою швидкістю по листячку та кущам.

     П’яте коло – то трошки несподіванка була. Відчув фізичний біль, коли сказали «ще коло!» Докатував його на легкому голодняку. Один тюбик торча дав би мені ще плюс 1 позицію вперед гарантовано. Але не подумав завчасно, крабчик, тому восьмий)
    Маршали дуже підбадьорювали. Юля з водою на стартовій додавала сил.
    Одна з кращих гонок-трас-організацій в Україні.
    Спина впала в труси від втоми, руки не стоять, болять м’язи від дикої рульожки. Все інше норм, накатався, завтра ще Бобрицю їхать!))
 
Звичайний робочий день. Заходить Артем.

  • Ваня, хочеш в Пилипець?

  • Да!

  • Поїхали!

  • Ок.

  • А де це? А шо там буде?... Марафон по горах? Норм.


     Далі - роздуми. Все просто: Хоббі поїде Юля. Мені лишається два варіанти. Їхати Мегу, як радить Артем, – якось мало. В призові не влізу все одно. Хочу накататись – поїду Гігу.  Схожі дистанції я катав по кримським горах, то й тута впораюсь.

     Обидва найнери було прискіпливо оглянуто, стан колодок та всього іншого норм. Колеса на Торпадіку залишив Мавіки КроссМакси СЛ, вони поки що витримували всі мої помилки.


      Запасні колодки, ролік переклюка, замок ланца, 5 гематогенок, трохи магнія та ще трохи торчу поїдуть в сумочці на виносі. Сумочка була куплена у Андрія Сотового і тепер завжди мене радує. Кажуть, що така сумочка заважає рулить – ну хз, мені норм. Новий китайський руль,що грає, наче вудочка від карася, - спершу непокоїв, але врешті решт я забив на ці тривоги. Більше всього я переймався тим, що два тижні не розкатувався на об’ємах.
 

     Отже, день перший, Четвер. Поїхали глянуть трасу Хоббі. 500м на 15км. В кінці ми осмислили, що оце все – це грьобаний лайт. А у нас буде все помножене на 5. Душно, спекотно. Спостереження: в ногах сили наче є, але пульс зашкалює( Потім заїхали-з’їхали Гимбу. Винесено два уроки: в лісі бажано не їхати зі швидкістю більше 52км\год – через зміну світла погано розбирається покриття. Друге: тут каміння зовсім не таке, як в Криму.
      У П’ятницю ми просто заматрасили асфальтами.

  
       Субота. Старт.

       Завдання Юлі: просто проїдь. Викладай все на підйомах, будь обережною вниз. Після фінішу зателефонуй і скажи мені, що все норм.
       Завдання моє:  перші 15км розкотитись, далі матрасити.

        Перші 15км – якесь непорозуміння з організмом.  Не їде. Душно. Декілька нудних підйомів, що просто розбивають психіку)))

        Пейзажики норм такі навколо.

       До першого КП підкатую з легким подивом від усвідомлення масштабів майбутніх страждань. На КП мені щось кажуть, але я майже нічого не розумію. Двічі перепитую, куди іхати. Кажуть, що ось туди, вгоооооору. Ок. В навушниках грає  The Pretty Reckless–My Medicine і я згадую, шо треба вже чимось приторчати. Потім вони ж: «You Make Me Wanna Die». Далі стає дико сонячно і тепло, про що навсяквипадок нагадує Раммштайн, якому я наспівую: «… і світить сонце…. І спалить сонце…. Всіх спалить сонце, курваааааа!!!!»  Зустрічається стадо кіз, вибігає на дорогу і гавкає пес. Потім – ще два. Я їм щось сказав, вони перестали гавкать, просто бігли поруч. А той, хто іх випасав каже так навздогін: «То в’юбиув жи ту!» - а я аж розгубився, - чи то заклик застосувати силу до песиків, чи то мені тре шиденько вйо*увать?! Але перепитувать було якось…. Ну от знаєте, не хотілось перепитувать!)))
        Юля повідомлює, що все нормально, заїхала першою. Що я казав – не пам’ятаю. Здавалося, що мозок половину слів не розуміє, коли долаєш черговий апхіл.
        Спекотно, трапляються величезні калюжі, в які хочеться просто лягти. Щоб мавки затягнули хоч на саме дно… Але прекрасна реальність говорить про те, що тут дно лише одне – і то я, на мавок та єдинорогів можна буде хіба що подивитися після фінішу, а все що зараз я отримаю, так це порція страждань та болю, багато-багато J)
        Коли набридає їхати вгору, починається вниз. Спочатку – весело. Мокра травичка, ти такий крутий, боком у повороти влазиш, дріфти закладаєш по 25метрів, вагінь! Дедалі вниз стає зовсім вниз, причому хащі стають більш непролазні, доріжки – вузенькі. Якоїсь миті розумію, що бачив початок гальмівного шляху метрів десять тому назад О_о !!! По гарміну – внизу десь поворот праворуч уздовж струмка. Метрів через 30. Але не вперед, а метрів 30 вниз якось.  Так виходить, що на затиснутих гальмах влітаю в цю річечку, впираюсь в протилежний берег, роблю дикий світчбек, майже падаю боком в струмок, відштовхуюсь ногою, втримуюсь і їду вздовж нього. Очі стають меншими, ок, вижив.  Струмок має дуже гострі виступи по берегах, їхати важко, є ризик сісти кареткою чи пером. Розмітка навіть тут висить. Розмітки стільки, що її певно й під водою поприв’язували. Це круто.
   
       В лісі приємно. Але основне – по відкритій місцині.Довгий час після того струмка мені лячно валити вниз. Поступово набридає боятися. Якогось разу відпускаю гальма, насолоджуюсь вітром. Сильно розмита глибокими прорізами дорога змушує постійно перестрибувати, переставляти вел паралельно, що стає проблематично на сильному схилі. Миттєво мене стягує в промоїну, яка ледве не метр вглиб… яка закінчується просто стінкою!!! При цьому десь 35км\год, думати доводиться дуже внізапна! – тут лише виходити з кабіни, без варіантів! За мить до зіткнення просто дотискую передне гальмо, щоб не рознести вилку і колесо об тупу стіну з каміння….. і лечу. Довго, бо це ж схил. Встигаю перелетіти велике каміння, відштовхуюсь від дрібного і довго ще так коть-коть-коть… При цьому розумію, що звука від падіння чи удару вела так і не було, значить – він може наздогнати!!! Тільки подумав – на тобі по спині! Вел впав на м’яке – значить йому пошкоджень буде мінімум)))) перевіряю телефон, навушники… а там ОЕ:
 « І я відчуваю як падаю в небо
Як падаю в небо і краю нема
І десь би мені зупинитися треба
Та сили все менше…..»
       Дико іржу!!!
       Все ціле, я трохи подертий. Як в старі добрі часи)
       І лише після гонки, переодягаючись, я зрозумів, що батончик розкришився не сам і тюбики гелю продірявились не самі – то мені прилетіло зіркою шатунів, яка залишила купу відміток на мені від своїх зубів О_о!!! норм пощастило.

      Останні 10км Гіговської петлі – це дуже гарні краєвиди.
      Знов те саме КП, змазка ланця, заливка радіатора. Лишилося не так вже й багато, але мене запевняють, що багато болю ще попереду.





     Наступний фановий довгий спуск теж був сильно порізаний промоїнами та коліями + натрушено купу гілля. Одна така гілка перелетіла через переднє колесо, прямо перед очима О_О!!!
     Якось розумію, що мене зносить на невигідну траекторію, де або камінь півметра, або колія – трохи більш за півметра, але широка, з педалями поміщуся + є виїзд з неї. Цибати через такі камені в планах не було, тому спокійно зіскакую в яму. Але приземлююся вже на виїзді з неї. Вийшло смішно, як подвійний трамплін, викинуло далеко і поставило на переднє колесо, але не критично.

     Встромився в калюжу з болотом на швидкості 35+. Не вбився, за три метри швидкість погашено до 5км-год. Ледве очі не випали на винос.

      Веселощі тривають, але крутити вгору стає все тяжче і тяжче, а сонце тепліше й тепліше. Коли було дуже боляче, коли схопила така судома, що аж потемніло, в навушничках прекрасно наспівували DopeDie Mother Fucker!!))) Здається, телефон з мене познущався.


   Останні 15км – то незабутні відчуття. Якийсь суцільний грунтовий апчик і не з постійним градієнтом, а такими сходинками наче. А я все пам’ятав, як казали про останній супер підйом. І не міг збагнути, коли ж він настане. За гарміном – то наче на Гимбу. За відчуттями – Гимба не найстрашніше на маршруті. Доки в голові відбувалась війна здорового глузду з нездоровим, я долав маленький філіал пекла – трав’янистий схил  підніжжя г. Гимба. Це було найважче. Дихати нема чим, крутити нема чим, від солодкого вже просто рвеееее… і тут така Lana Del Rey  Summertime Sadness….  Щоправда, як тільки проходиш цей відрізок – тебе чекає, ні, не загробне життя, а хороше кп з холодною водичкою) заливаю себе ззовні та зсередини. Коли виливаю на спину половину стаканчика холодної води – ледь не схопив шок, відчуття, наче шкіру зняли, аж і тепер шерсть дибом, як згадаю…
   Зустрічаю учасників, яким трохи гірше, ніж мені, підбадьорюю. Хтось сидить, хтось приліг. Хтось намагається йти.  Я принципово все їхав, іноді просто зупинки робив до хвилини, щоб ноги відпустило. Зашкрябатись на Гимбу було досить просто, як  і пролетіти спуск. На останньому трав’яному спуску підправив максималку  за гонку – 65км\год.
    П’ять з половиною годин. Міг би за 5, але це я вперше у Карпатах. Крім того, вперше за 2.5 роки взагалі в гори виповз.

    Прекрасна траса, як і  організація в цілому.
    Артему та Крісті окреме дякую.
     Наступного дня поїхали просто закаточку на Гимбу. На спусках збирали гриби. Гриби, карл, в топових тапках від спеша)))) Складаючи ці гриби в зав’язану торбинкою джерсі)))) Життя смакує добре. Щоправда, я не міг звикнути спати по 14годин на добу)))
 Прекрасні вихідні. Хочу ще.



 
      Прелюдія.
      Три години може не вистачити для повного задоволення. А може й вистачити. Все залежить від темпу та настрою.

      Поки я так розмірковував, зненацька Амерс влаштував Пусчу. Після огляду Пусчі, Харків приваблював більше. Перше - думка звалити на кілька днів з Києва, на 5днів у відпустку. Але харківські друзі мене озадачили терміновою гарантійкою, тому відпустка вкотре наїбнулася і була перенесена. План - вранці бути в Х., поспати вдень, ввечері\вночі гінка , рано вранці паровоз на К. Півтора дня і однієї ночі мало вистачити.
     Вистачило. Відхідняки й досі)))

     Друга причина:
     Пуща - пісок, лісом не назвеш оте, спека, денне світло, багато сильних конкурентів.
     ХХХарків - земля, ліс, ніч, не так багато суперників.


    Вибір було робити важко, сподіваюся, до кінця року Амерсу буде гикатися за те, що поставив у незручну позу вибирати між...


    З паровоза мене зустріла Машенька, поїхали до Тігри. По дорозі з нами порівнялася автівка, з якої радісний дядько дав мені кілька цукерок О_о . Що це було?!!
    Дорога на старт була  прекрас розхуйовджена, я боявся якийсь час, що вели злетять з багажника згори та поїдуть перед нас. Але минулося, дякувати Оксані. Зате бачили зомбі, який наче з "волкінг деад" - так само йшов через дорогу, а перейшовши, перехрестився. Перехрестився, що перейшов живим?! Цікаве місто, норм так...


    Оглядове коло. Гармін вкл, пишу трек. Багато поворотів. Багато плоскача. Нещодавні дощі зробили великий плюс в мій бік. Їхати по слизькому+вночі = то моє. Слікова версія фасттраку ззаду з цим не погоджувалась. Стратегія: кататись по мокрому лісі, заїхати в десятку чи біля неї, не в'їбулькнути в озеро.

    Старт, ого! Прикидую, що тре проскочити рівняки, щоб не впиратися в хом'яцтво. Проскочити за Санчо і компані. Сідаю на хвіст.
    Перша ужасть - струмок-річечка. Хз, як не впав у нього. Зате це зробив хтось позаду мене. Аж мурашки по спині від того хрусту та шкварку. Вздовж колії норм така роздача, але 42з попереду рішає плоскач запросто, головне не впасти у раптові вузькі дві калюжі. Крім них ще підступна вимоїна в траві праворуч. На другому колі  забув про цей ярок. Згадав, коли побачив, що земля під переднім колесом зникла. Штурвал на себе, перелітаю. Але тільки переднім. Заднім трохи недоліт, аж гавкнуло. Щось Ілля позаду зауважив, але у мене вуха в дупу сховалися від страху, не розчув.
     Їдемо паровозом. Санчо постійно веде, за ним Кенні, Танкіст, йа, Божков. Може, хтось ще сидів, але не довго:) Іноді були норм натяги і спроби просіяти групу. Але потім якось всі збиралися до купи знов, йшла перекличка, їхали далі. Порядок шістки мінявся...

     Мінялися місцями я та Ілля. Раз він мене обійшов на підйомі - я вперся в Кенні, Ілля пройшов сбоку. Через коло я знов проїхав уперед:
- Давай ехай вперед, Илья!
- Та нет, давай тьі!
- Та ну, вот же ж ...., ай, ну лааааадно)))).

       Завжди хотілося повийобуватися спитати, нащо ви так гальмували перед сраними дровцями одразу ж після стартової галявини? На швидкості там не колбасить взагалі ж! Я коли пригальмовував, то сповзав і прикушував покришку об торець кладки. Але оскільки я одне було таке хитросраке в групі, то помовчував)))
     Далі - наче дроп у лісі, з якого можна зубами встромитись у гілляку зверху. Якщо його стрибати - мінус 5км\год і ви ледве пролазили між деревами, бо не ловили траекторії. Якщо такі дропи відпрацьовувати ногами, то не кидає і отой мікроперевал прокатується без зусиль, накатом. Я навмисне відпадав від групи на 15метрів, щоб потім не крутячи педалі вас накочувати.

    Трава.   Трава може вбити: чіпляєш її колесами на швидкості 35км\год, тебе розвертає і найближче дерево простягає обійми. Пару разів ледве сам так не зробив, вчасно рівняв крейсер.

     Третє чи якесь там коло. З кишені джерсі лунає "Твій голос знайде мене завжди, Твій голос...." Всі так зраділи, під музику норм їхалося. То дзвонила дружина.

      Друге коло, рівняк, але Санчо скидує швидкість.Ми що, чекаємо атстающіх?! Ні, просто десь має бути поворіт, торт йому в ріт, а ми не пам'ятаємо, де саме. Зате в мене вкл Гармін і я волаю, що "через 100м паварот налева", потім "через 50м паварот направа!!!" і так ще деякий час, доки  не запам'ятовуємо і не перестаємо впилюватися колесами один в одного.
     Давно я не їздив гонок, де максималка була б 52.5км\год. В лісі. Вночі)))))
 
     Спуск до озера, чи що то там радісно хлюпало. Від нього і до вильоту під палатку прекрасних оргів, Анки та Діми, - мій улюблений шматок.
     Перше коло - хтось попереду мені волає "дистанцію!!!!!". Думаю, він боїться, що розкладеться мені під колеса, чи що я його клюну в потилицю? Хз, але гальмують всі відчайдушно - нхя?! - а я собі продумую план, бо мені гальмувати особливо й нічим, лисе заднє колесо не дає знижувати швидкість, але нормально закидує в правильний кут. Так ось план: коли на другому колі відпаду, то буду компенсувати швидкість технікою. Але на другому, як і на кількох наступних, я радісно валив на пульсі за 170 і мені було норм. Зате Танкістові було не норм, бо на першому ж колі він їблисьнув в калюжу, а куди потім з неї - не роздивився, обїхав і все. Через 500м ледве не втикнувся в круглу ямку з водою, ледве висмикнув переднє. Заднім оминув. Шматки цегли посеред слизької доріжки - збс. Там постійно когось розвертало поперек))) На наступному колі, коли Ілля їхав попереду, то сам ледве переставив колесо в бік від ями.
    На наступному в'їзді в цю частину трека голосно прошу, аби ніхто не падав, бо вже й так всі кущі переламали. І таки, о свято! - ніхто не падає!!! Ще одне коло - Танкіст знов у ту ж саму калюжу, прямо з кабіни. Ледве об'їхав його, але він сильний, кожний свій фейл техніки компенсує кінськими силами. Мені б пару)


    Розмітка - супер. Наклейки-світлячки на деревах. Ти їдеш і дивишся по ним дорогу. А ВОНИ ДИВЛЯТЬСЯ ТОБІ В ОЧІ!!!!
    Гармінчик уночі дає мінус хвилину на коло.


     На середині свого передостаннього кола відчуваю судоми, магній же забув дома. У флязі мед з лимоном, за старим рецептом від заклинювання ніжок. Йду четвертим. Потроху відпускаю трійцю сильних, але й вони не від'їжджають далеко. Маю думку на техніці добрати, але навряд. Я не знаю, встигаю чи ні проскочити за ними на 7 коло.   Робобаба волає про фініш! Але щось хтось волає крім баби. Розвернувся, підкотився до палатки - Марусенька кричить: "Ще коло їдь!!!!". А п'ятий вже проскочив, тому наразі п'ятий я. Хай з вами, золоті рибоньки, їхай ще одне коло. Плавно розганяюсь,обганяючи когось по траві не помічаю пеньок, херачу з нього як по трампліну, згадуючи нещодавній подвиг Юлі; двічі втикаюсь у помиравликів, після чого втрачаю запал добрати своє четверте, і просто роблю закаточку.
     Заодно ставлю експеримент. Всі тех елементи їду на максимумі можливостей. Порівнюю. Роблю висновки. Думаю про прекрасне і про те, як же хочеться жерти. Згадую слова Амерса, що краще або 3тє, або 5те, ніж 4те))))



   Анка, Діма, та компанія - траса супер, наступного разу зробіть трошки мокрішу, я стартовий заплачу двічі, давно так не веселився)))) Загалом, організація дуже непогана, робіть ще, наприклад, Дєбрі і категорії МЖ)))
  Оксана, Маша, Саша - дякую за гостинність!

       Згадалося:
    - Як же мені соски лямками натерло!((
    - Мені теж, ось, дивись на!)))  (не Юля)
    - Нєт, аааааа!!!
       Все було просто. З нами мали стартувати ще дві добре їдучі пари: Яна і Лев, Срібний та Аліна. У нас перевага в першу чергу по техіці - легкі найнери, під Юлею свіжоприкатаний Гост Лектор 8.5кг, у мене традиційно -  Торпадік. Наш мінус - техніка проїзду складних елементів траси. Так сталося, що Юля якось їздила на своєму напівшосейному Швіннчику на роботу і не замислювалася про те, навіщо існують мтб велосипеди. Але два тижні тому вона  вперше проїхала 15км по лісу. Півтора тижні тому - ще 10. Потім покаталась завдяки Амерсу в Пущі, 25км. Що б ви відчули, коли замість звичного шосейного руля 38см у вас раптом стало 720мм?))) Ну от і Юля була значно здивована:)
     Хоч приїхали в компанії Олега Т. за день до змагань, але якось вийшло, що проглянути трасу не вийшло. Зате добре залякали "кашмарістим спуском". Ну ок, думаю, якщо буде дуже кошмарістим, то поїду частину кола разом з напарницею на її зміні.
    До старту майже 30км. Норм розкаточка. Спека, але не пекло.
    Раніше такого формату гонки катав у Криму. разом з Інною Єгоровою. Але росія виявилася кращою за мене, то ж нехай.

  Read more...Collapse )
  Два тижні тому мені розповідали, що там значно покращили трасу. Що без прикатки  все проїхати важко. Що там є все те, що мені сподобається. Тому я вирішив їхати.
  Два місяці я крутив самі лише гайки, тому катались всі, крім мене. Ну то таке, професійне)) Зате тепер є на чому їхати, що теж норм.
   На місце приїхали втрьох – Вова з Танею і йа.

   Спершу поїхали на камінці. Рокґарден – це чудово. Мабуть, по сухому воно їдеться запросто, але після дощів, коли все обмазане слизьким болотом… це якийсь дикий Стоунохуєндж!!! Read more...Collapse )

Дніпросотня. 30+110+30.

      Так сталося, що я трохи багато працював, катав трені + гінки, спати не встигав, і, нарешті блеать, захворів, внізапна. Пічаль - бо перед ЛКУ в Сумах. Сум перед Сумами.
      Минув тиждень, а соплі все ще бадьоро намотувалися на колеса при спробі їхати кататись, тому на ідею ганяти щось суворе я забив і пішов у запої лимонних чаїв.

     Якось мені телефонує Дніпропетровськ. Ну, так у мене записано Олексія Нікуліна. Каже їхати Дніпросотку. Я тут до роботи 4 км їду, хлюпаючи носом. Сотку. Ага. А категорія МиТеБе є? - Нимае! Онлі шоссе, тонке і поголене!
    І тут мені пропонують їхати шосе на шосе по шосе. О_о!!! Останній раз я сидів на такому велі ледве не 5 років тому, та й то, взимку на станку, лол)))
     Ще й Геся каже: - Давай, єхай!
 
     Десь з цього місця прошу  особливо вразливих і нервових не читати. Далі будуть приниження, стьоб, ґвалт і трошки ненависті)
     Ну ок. беру свої мтб педалі, винос 120мм, насос\фляга\підфляжник, їду в місто Дніпропетровськ.
     Після невеликих пригод дістаюся пункту призначення. Олексій видає мені тендітну білявку Polygon Helios C4.0. А тепер я буду всіх пиздить!!! хочу висловити свою занепокоєність технічним доглядом за непоганим велом. Чомусь на передньому та задньому колесах значні вісімки, більше того, заднє добряче прим'яли та послабили деякі шпиці. Краболови!!! На щастя, знайшли ключик для шпиць /колеса шимоно 501/ і через деякий час на цьому можна було вже їхати)   Рамця на мене була таки явно замала - неспроста ж взяв винос 120. Підсиділ з офсетом - не звик до такого, зсуваю вперед якнайдалі, тріатлоло... триотле, карочі - раздєлка-стайл. Винос для хоббітів 80мм змінюється на 120 Colnago, напівкарбон, вагою під 230г - оце хз чому). Він пережив усі мої байк-ту-ворки, і от як раз став у нагоді. Треба ж чимось було притиснути до землі легку карбонову вилку.  Тепер всьо норм. Майже.
     Доки їдемо на старт, 30км!!!, намагаюсь згадати, шо там куди клацать і як воно гальмує. Після МТБ це досить незвично. Але старі навички вертаються, все норм.
     Приїхали на старт. Декілька спиць розкрутилися від того, що я пару разів став на ноги. На мене спадає журбинка і думка віджати хазяйського Полігона:) Зрештою, кладу її на травичку і починаю трахатись робити щось м-м-м-м-таке з колесом... розкрутив повністю, трохи вирівняв обод, обтягнув. Вісімка мімінімізована, яма від вм'ятини є, але вже менша. Має витримати.


      Народу багатенько. Мало знайомих, зовсім мало.
      Хтось каже, що на одній флязі я не проїду й половини сотні. Ггггггг.
      Зі старту потягнули спокійно, ривки пішли з десятого кілометра. саме тоді й посипалися войовничі хом'яки, які ще хвилини назад штовхалися, суки, ліктями, лізучи вперед. Як же я тоді шкодував, що не на своєму 29". Було б як на Одеській сотці: - Чувак, ротором ногу відрізати?Нє? То з'їбав на пів-метра в сторону і не штовхайся!
А тут же ні роторів, ні гальм, ні руля 700мм((   Знаходжу Дениса на Кадейлі-Суперсєкс, майже весь час тримаюсь біля нього. Темп комфортний, навіть прискорення не засмучують. Сподівався так і доїхати до завершення. Був невеликий завал, але теж на початку. Мені пощастило вирулити, бо як раз переді мною сталося.
      Зате ями значно зіпсували мені гонку. Тричі проклянуті ті, завдяки кому в нас такі дороги. Ями були обведені білою фарбою. Але на швидкостях 40км\год це мало не супер ефект.  В одну з таких пощастило мені влетіти і через 100м після неї переднє колесо різко спустило.  Я не відчував якогось там розпачу від того, що моя група миттєво зникла на горизонті - я ж приїхав покататись і в мене для цього було ще десь дві години;) блеать.
    Технічка миттєво стала коло мене і запропонувала насос, коли я за мить перекинув нову камеру.  Не багато часу впустив, але всьо - матрас- потрачєно!(с)
    їду 27 проти норм вітру, ровняк. Фура повз мене: -Вжжжжжжж!!!! Дивлюся - друга їде, роблю ривок десь до 45, але ні - у них під 70км\год. Третя фура, третя спроба, дарма. Четверта - марно. Видихаюсь від спрінтів за ці 20 хвилин. Бачу п'яту вантажівку... Мерседес Бенц. Їде близько 52-57. Як для мене! Останній раз повний газ - оу йеее!!! Їду за ним позаду, наче в офісі. Але він тикає наступну швидкість і суне вже 65-75 по рівняку, 55-60 вгору. А коли вниз.... то 50 зубів ведучої і 11 на касеті - оце крутилося на каденсі під 150обертів і ледве вистачало, мене переставляло трохи вбоки, було страшно і страшно цікаво, скільки я ще проживу так))))
     Так от, не вистачило мене на одній з гірок, коли він поїхав 60 вверх, а я вмерх) До моєї групи лишалося 350-400м. Але я знав, що це все. Все.
   
      Далі мозок мало шо згадує, якийсь час їхав, залігши на руль,  стара звичка. Так трохи легше в одне рило проти вітру. Досить великий шмат траси нічим не помічений - ні тобі ям, ні хуям, обведених фарбою, ні прапорців, ні волонтерів. Їдеш так кілометрів з п'ять - і не кохаєш, куди ти їдеш. Мене це демотивувало так, що став котитись 25км\год, аж поки не побачив поворот-розворот. Халву ж вам в рот за розмітку. Спершу подумав, шо то я таке тупездне. що чогось не второпало. Але ж ні! - коли їхав назад, так зустрічних із десяток таких же хом'яків спитало в мене, чи туди вони пруть. За військовим ЗІЛом проїхав 4км, але то був підйом, їхали повільно. Наче й ліфт, але не дуже. Добряче пережарив. З'їв торч із старих запасів нутренда. Полегшало. Вел котить нормально, в порівнянні з моїм старим Лідер Фоксом - агонь! Колеса - срань, пливуть сильно в сторони. Група 105 по кругу - то шо надо для таких хомяків, як я)
    Поступово накотила невелика група, з якою доїжджав до фінішу. Судоми були теж феєричні. З цієї ж групи Діма мене вивіз у місто, де я повернув вигуляний Полігон в Дніпробайк, Олексію Нікуліну, ну оце йому і дякую!

    110км за 3год.16хв.

    Все шосе - полігон. Але не весь Полігон - шосе.

Китаєво, 10.04.2016

      Сталося так, що сьогодні вранці, наступного дня після Одеської сотки, я зміг встати з ліжка, підповзти до Торпадіка, перекинути кантрійні Крести з Бертами замість шосейного вілсету, щось в себе закинути і в панічному спогляданні на годиннику 10:37 вилетіти кулею в лоб в напрямі до Китаєво, де вже об 11:00 стартує гоночка!!!
    Доїхав за 12хвилин, про що почав шкодувати – ноги й так не їдуть, а тут ще й забив.
    Ну, хоч як закатку…

 Стааааарт!!! Та куда ж ви всі так поспішаєте?! Пульс впирається в очі, ті починають вилазити, розумію, що нєх  лізти за десяткою, бо я сьогодні вже не торт.
     Ах да, трасу я не дивився. Вапще, факен чікен!

     Все вгору і вгору. Біль, страждання, спека. СУШНЯК дикий!!! Думаю, нашо я сюди приперся… де техніка, де атракціони?!! І тут…. Зненацька,… НА! Ура, можна перше коло повивчати, де в наступні 4 я повідігруюсь на техніці.

      При заповзанні на друге коло… а ц е було друге чи третє?... не пам’ятаю. Хотілося чи зійти чи померти… Ноги не пхають, руці не слухають. Мозк в сраці десь. «Саберісь, тряпка» - це лунає пострілом в голові голос Олексія Рижого. Його тут нема, але це не заважає згадувати щоразу його слова.
      Збираюсь, їду, іноді кричу. Потім навіть кричати не можу)))

     І тут мені  кричить, підьбадьорюючи, Юля: «Давай,  докажи, что тьі хомяк!!!». А я про себе так, хулє там доказувать, всьо і так очевидно! Це мене добре розсмішило і відволікло від журбинки)))
      Третє коло було прекрасне – довгий спуск вниз їдеться без жодного торкання гальм, задоміновано кількох хомяків, але ще з трьома такими ж, як я – рубаюся. Нє! – клубочуся!!!

     Чудово проходжу шпильку перед вертольотами. Якщо у нас заворот вліво, то тіпа надо заднє в занос, і рулити відповідно спершу ліворуч і по контруклону вже праворуч. Ахахаха, на першому колі в мене трохи не вийшло те, що хотів зробити, бо їхав у пачці. На другому майже вийшло. На третьому – занос заднього праворуч, на отой насип, рулити тре лише тепер прямо, шоб тупо зловити контруклон і на передньому колесі його продавити! – норм, вийшло, вижив!!! Позаду очевидець: «О…О-о-о, - це так задумано було?!?!?» Ну, так, німношкJ

     Якось мене добирає Аня, але ми ще довго їдемо разом, доки я після спуску не прошу мене обїхати перед апом, який я матраськаю на 22\34. Вона гарно їде. Я так сьогодні не можу))))

     Взагалі, той веселий торч в небо я бігав останні два кола. Доки доходиш до неба – відпочивають м’язи, що крутили. Сідаєш такий вже свіженький  і – хоп, поїхав.
    Задня втулка, те шо від неї лишилося, видає звуки, які добре всіх лякають, особливо фотографів.

    Прекрасне місце з вертольотами – просто супер. Чую на хвості Андрій+Сергій=рубилово. Пропускати обох – нє, в мене там на хвості теж хтось ворушиться. А це норм місце, де я не слабо їду. Пропустити лише А. – нєкрасіва! Шо робить???? – Тікааааать на рівне місце, блть!!! Повний газ – шпильку знов проскакую норм, вертольот вилітаю вверх так, що викидує з нього сильно ліворуч, на дрова, коріння і яму, вистібується нога і тільки одна думка «ще не вмер, доки руль тримаю прямо, вирулю!.. напевно…». Вирулив, вижив, вискочив на рівнячок, випустив лосів, газу далі. То було останнє коло наче.

    На останньому колі ледь не переїхав двох самогубців, що топали пішки. Вони пропустили Діму, а мене не побачили))) Дятли.

      Наче 14 з 40(чи то з 30).
      Дякую оргам за веселощі.

   Дуже дякую друзям за підтримку!;)